«Ми не відчуватимемось ошуканими, якщо не потрапимо у свої ілюзії»
«Львівська газета», 28 квітня 2016 року
Є особливі дні, як ось зараз, — Великдень, світлий празник Воскресіння Христового. Особливість у тому, що людина якось інстинктивно відчуває потребу зупинитися серед шаленого ритму життя, порозважати над вічним, над тим, що серед побутовістики і повсякденних проблем видається далеким і неосяжним.
У такі дні ми шукаємо причини власних успіхів і негараздів і, як правило, знаходимо їх у певному душевному дискомфорті, оскільки ми є людьми з усіма притаманними людям вадами, комплексами, фобіями. Але у ті ж таки дні ми налаштовані на диво, спроможні повірити в нього, здатні покластися на те, що життя — таке непередбачуване та важке — все ж є даром, шансом і відкриттям. Добре було б, якби цей період не обмежувався святочними днями. Але...
«Львівська газета» розмовляла з Блаженнішим Святославом, Главою Української Греко-Католицької Церкви, про Великдень, про будні, про те, що хвилює мільйони і що непокоїть конкретну людину.
— Блаженніший, Ваше сходження щаблями церковної ієрархії було стрімким, і у мене воно викликає асоціацію зі зміною глобального ритму. Процеси прискорюються, людство дорослішає, і Україна серед цього прискорення — не виняток. Може, не завжди втрапляємо у ногу, та все ж... Хочу запитати Вас, Владико, про Ваше розуміння часу, його головних викликів і головних переваг.
— Слово «час» є таким глибоким філософським і богословським поняттям. Давні філософи говорили, що насправді часу не існує, є зміни у природі, у житті людини. А час є здатністю людини якось вимірювати ці зміни, тобто їх впорядковувати, розрізняти між тим, що вже було, що є сьогодні, що буде завтра. Очевидно, ми зараз відчуваємо, що буцімто час прискорюється, бо так багато змін трапляється. Те, що колись відбувалося за рік, тепер — за місяць, те, що ставалося за тиждень, тепер може поміститися в один день. Інтенсивність спілкування людей зростає, зростає і фізичне, і психічне навантаження, час стає шаленим...
Але незалежно від того, скільки часу Господь Бог відміряв для нашого життя, я думаю, що найважливіше те, щоб у тому часі того життя було багато. Отож, я думаю, що з Божою допомогою, з допомогою духовних, особистих сил кожен є творцем свого часу. Те, що ми у нього вкладемо, те що ми зможемо у тому часі зробити для Бога і для ближнього, стане нашим багатством. І так час рухатиметься у доброму напрямку.
— На Майданах — що під час Помаранчевої революції, що під час Революції гідності — українці бодай на певний час усвідомили себе самодостатніми. Тобто повірили, що можуть щось змінювати: у житті країни, у власній долі. Риса, безумовно, позитивна. Однак, на жаль, уже вдруге після ейфорії ми почуваємо себе ошуканими. Чому так?
— Час, про який ми розмірковуємо, на мою думку, є часом зростання кожного українця у свободі. Ми починаємо розуміти, що зміни на краще, які ми хочемо бачити у суспільстві, насамперед залежать від кожного з нас. Ми почуваємо себе ошуканими тоді, коли забагато очікуємо від інших, які буцімто за нас щось мають зробити. Це сталося після Помаранчевої революції. Пригадую, тоді я був першим священиком, який відслужив Службу Божу на Майдані. Тоді я приїхав як віце-ректор Львівської духовної семінарії з групою семінаристів. І ми бачили справді, як внутрішня сила людей прямо-таки вилилася позитивом на вулиці Києва. Але опісля, коли все нібито позитивно завершилося, ми знайшли собі жертовного агнця, на якого поклали всю відповідальність. І він мав за нас все зробити... А потім, очевидно, ми відчули себе зрадженими, ошуканими. Чому? Тому що той, на кого ми покладали наші надії, не виправдав їх.
Другий Майдан ми назвали Революцією гідності. І неспроста. Ми відчули, що змінювати країну маємо ми. Ми разом. Ми нарешті відчули свою гідність. І нині бачимо, що стільки, скільки ми зробимо разом, стільки й змін на краще буде у нашій державі. Так, стара, ще радянська система залишається реліктом, і ті, хто нею керує, не бажають її міняти.
Тож звідки прийдуть зміни? Хто зможе довершити справу, розпочату на Майдані Революції гідності? Тільки ми з вами. Ми не відчуватимемо себе ошуканими, якщо не потрапимо у власні ілюзії. Ілюзії, що хтось за нас щось зробить. Отож не розчаровуймося, берімося разом до праці. Це відчуття нашої особистої гідності ми повинні перетворити у позитивну силу, яка змінюватиме, реформуватиме нашу державу. І лише тоді наша Україна буде такою, якою ми її зробимо.
— Але маємо зараз війну на Сході. Нелегке випробування, але з позитивом у тому, що ми нарешті перерізаємо пуповину імперії. З іншого боку, як кожен конфлікт такого масштабу, війна громадить злість, ненависть, нетерпимість. Одна річ, коли ці емоції природні, тобто адресовані ворогові. Інша — коли вибухають всередині спільноти. Як дати собі тут раду?
— Я гадаю, що тут є дуже багато різних чинників, які починають діяти саме в обставинах війни. Якщо говорити про стан людського серця і людської душі під час війни, дуже влучними мені видаються слова праведного Митрополита Андрея Шептицького, який написав пастирського листа у перших днях Другої світової війни. Він окреслює цей стан як війну всіх проти всіх. Тобто люди відчувають себе дуже непевно і бачать ворога у будь-кому, не спроможні зрозуміти, де приятель, а де ворог. У їхніх серцях починає панувати страх. Той страх — це віддзеркалення війни. Цей страх є станом людського серця. Але є ще інша обставина, про яку я хотів би тут згадати. Я думаю, що сьогодні справді відчуваємо момент, коли ми як громадянське суспільство щораз більше стаємо господарями своєї землі. Ми починаємо бути активістами, про яких часто зараз чуємо. Ми є волонтерами, які діють, незалежно від того, хто і що нам згори скаже, за велінням власного серця. Але що нам потрібно в таких обставинах мати на увазі? Важливо усвідомити, що нашим завданням сьогодні є пошук того, що нас єднає, що робить нас сильними. Тому в нашій пісні-молитві ми кажемо: «В єдності — сила народу, Боже нам єдність подай».
Дуже добре, що сьогодні маємо багато дискусій. Дуже добре, що ми швидко не погоджуємося на те, що хтось нам пропонує. Але нам деколи бракує культури дискусії і навіть культури спілкування. Коли починаємо обговорювати якусь проблему чи намагаємося вирішити дилему, то спонтанно, — cаме через те, що наше серце є в стані війни, — воліємо бачити у своєму опонентові ворога. Ми не вміємо дискутувати зі співрозмовниками без того, щоб одразу не творити поділів і конфлікти з ними. Але ж це нормально, коли в громадянському суспільстві є різні точки зору! І кожна з них, можливо, має право на існування.
Тож у таких обставинах я б дуже усіх заохотив дивитися на свого ближнього, який, мабуть, є іншим, ніж я, може, має іншу думку, може, інші переконання. Не кваптеся когось назвати ворогом. Не кваптеся конфліктувати і воювати зі своїм братом. Але у кожній людській особі насамперед бачте образ і подобу свого Творця. Намагаймося жити в любові до свого ближнього.
— Десь я прочитав, що Ви, Владико, є аскетом, що Ваші статки можуть поміститися в одну валізу. Серед п’ять мільйонів вірних УГКЦ, первосвящеником якої Ви є, навряд чи знайдеться сотня тих, хто хотів би так лічити свої маєтки... Це — принцип чи просто стиль життя?
— Я думаю, що це певний спосіб ставитися до речей, витворений упродовж багатьох років. Якось так траплялося, що я ніколи не затримувався довго на одному місці. Був таким подорожуючим проповідником. Коли закінчив свої студії в Римі, я думав, що Церква хоче бачити мене науковцем і вихователем. Але після кількох літ праці у Львівській духовній семінарії мене Господь Бог скерував аж на другий край світу — до Аргентини. І очевидно зі собою міг взяти тільки 20 кілограмів, одну валізку.
Подорожуючи Аргентиною, яка ушестеро більша за Україну, я також обходився одною валізкою, добре вираховуючи, що мені справді вкрай необхідне. А після кількох років служіння в Аргентині за Божим промислом я знову повернувся до України. І теж більшість речей довелося залишити, а забрати тільки одну валізу. І тепер як глава Церкви я постійно в дорозі. П’ять років тому я обіцяв вірним, що всіх відвідаю. І тепер подорожую цілим світом. Намагаюся бути голосом України.
Зокрема, України, яка сьогодні стікає кров’ю і про яку не хочуть чути могутні світу цього.
— Скажіть, Блаженніший, що, крім віри, богослов’я, службових, так би мовити, обов’язків, наповнює Ваше життя сенсом, що додає йому того, що ми, мирські люди, називаємо смаком життя?
— Смак життя кожен віднаходить у різних речах, згідно зі станом свого серця, з особистими уподобаннями, зі своїм життєвим покликанням. Мене часто запитують про те, що є найбільшим скарбом нашої Церкви? Церкви, яка була переслідувана, Церкви, у якої забрали все, Церкви, яка воскресла 25 років тому, яка сьогодні дуже інтенсивно розвивається? Я завжди говорив: найбільшим скарбом нашої Церкви є її віруючі люди. І тому для мене найбільшою радістю і смаком є спілкування з людьми. Розмовляючи з людьми, я дивлюся їм у вічі і почерпаю від них силу. Під час зустрічей відбувається такий обмін дарами, обмін талантами. І я бачу, наскільки наші люди є добрими, якими вони є обдарованими, якою величезною духовною та інтелектуальною силою і потенціалом ми втішаємося. І це, до певної міри, є сенсом, смаком життя. Часом, відчуваючи, що бракує наснаги, я шукаю людей, я хочу розуміти їхні проблеми. І через таке спілкування сповнююся Божою силою, яка відтак дає мені можливість знову віддавати людям те, що Господь мені дав.
Але ще я люблю музику. Я народився у сім’ї музикантів. Моя мама все життя працювала вчителькою музики. У нашому домі постійно звучали фортепіано і скрипка. Коли слухаю класичну музику, то також наповнююся силою та енергією. А чіткий слух, яким мене обдарував Господь, є для мене засобом відчуття краси, гармонії, яку музика разом з емоціями передає сучасній людині.
— На закінчення нашої розмови прошу про Ваші великодні побажання вірним...
— Дорогі у Христі брати і сестри! Свято Воскресіння Христового показує, що добро завжди перемагає зло, світло завжди перемагає темряву, а смерть і страждання є частиною Пасхального таїнства, але ніколи не є його кінцем. Останнє слово завжди за Воскреслим Христом! Життя завжди перемагає смерть. Тож усім, хто святкує світле свято Воскресіння нашого Спасителя, я бажаю небесної радості, сили Воскреслого Христа, який може вивести нас з нашого болю, з нашого страждання, з нашої тісноти, з нашого, можливо, меркантильного серця. І виводить нас у радість свого Воскресіння. Веселих свят Пасхи Господньої, смачного пасхального яйця, світлого Воскресіння Христового усім вам бажаю! Христос воскрес! Воістину воскрес! — Щиро дякую Вам, Владико, за побажання і розмову!
Розмовляв Ігор Гулик