Християнське мистецтво і проблема фальшпанелі
«Дзеркало тижня», 4–10 грудня 2010 року.
Пострадянського інтелігента лякають незвичні для вуха поєднання слів. Наприклад, «православна цивілізація». Або «православне мистецтво». Лякають, власне, не самі слова, а їх зв’язок, поєднання. Виникають непотрібні асоціації з тією системою ідеологічних координат, у якій ми всі виросли. Мистецтво? Чудово. Але чому воно конче має бути православним? І чи не означає таке «змішання понять», що мистецтво, наприклад кіно або живопис, мусить втратити свободу, ставши частиною нового ідеологічного дискурсу сучасних Росії та України?
Зізнаюся, я не належу до тієї категорії громадян, які вважають виправданим повсюдне вживання слова «православний» як синоніма «християнський». Мені більше до душі словосполучення «християнське мистецтво». Хоча б тому, що воно менш ідеологізоване. Але що означає сьогодні християнське мистецтво? Зображення на християнську тематику чи з елементами християнської символіки? Роман, у якому автор розмірковує про ненормальність дошлюбних статевих зв’язків, розлого цитуючи Біблію? Кінофільм, у якому головна дійова особа — священик або якимось іншим чином пов’язана з церковною тематикою?
Мистецтво нерідко демонструє, що йому під силу майже все. І я навіть можу уявити собі, що справжній письменник якимось чином примудрився написати хороший роман, сповнений моралізувань та біблійних цитат. Проте для мене як читача анотація на кшталт «...це роман, у якому з християнських позицій обговорюється проблема дошлюбного сексу» видавалася б абсолютно провальною. Річ у тому, що мистецтво і пропаганда — сфери не тільки різні, а й несумісні. Крім того, багато читачів — у тому числі і я — віддають перевагу запитанням.
Відповідь, безумовно, річ корисна. Зовсім без відповідей жити не можна. Однак ми мусимо визнати й інше: відповідь не може «скасовувати» саме запитання. Адже найчастіше, згадавши відповідь, яка здавалася нам раніше бездоганною, ми розуміємо: запитання все ще актуальне, а ми — все ще чекаємо нової, більш достовірної й точної відповіді.
Отож, чи існує сьогодні християнське мистецтво? Гадаю, так, існує. Але існує не як якийсь конфесійно «лояльний/благословенний» жанр (наприклад, «православне кіно»), а як плід творчості християнина: його страждань, сумнівів, думок, переживань тощо. І навіть не лише християнина, а й людини, котра не дерзає (або з якихось причин утримується) себе так визначити. Досить уже самого запитування — у чому сенс, у чому сама суть страждання? Смерті? Любові? Самі ці запитання — щоправда, коли їх розум ставить не з цікавості чи бажання самоствердження — ріднять людину з християнством. У цьому сенсі «християнське мистецтво» — синонім справжнього творчого пошуку, який не боїться страждати.
Є й два інших аспекти, які здаються мені важливими. Справжнє християнське мистецтво має бути скромним і уміти дивувати. Скромно — не тільки «без випендрювання». Як казала моя бабуся, одне — скромність, а інше — виклична скромність. Шокуюча, стилізована, гучна. Гординя в упаковці «скромності». Справжня скромність — це скорочений, прямий шлях до суті. Непримітний, не такий, скажімо, як у Набокова, стиль Гайто Газданова або кіностилістика Теодора Дрейєра дозволяє читачеві/глядачеві забути, що роман чи фільм мають автора.
Не менші труднощі викликає і «здивування». Дивувати — не означає шокувати. Наприклад, шокувати, щоб спонукати до соціальної дії. Здивування народжується в тих пластах нашого «я», котрі «за» психікою. І головне, якщо шокувати може й несправжнє (бутафорське, але нове у своєму радикалізмі), то здивувати складніше. Здивувати може тільки істинне: те, що справжнє, вистраждане особистістю.
Фальшпанель
Уперше цей термін я почув із вуст одного відомого медійника. Після пропозиції зробити рубрику в його журналі про нових, невідомих художників. «Ти не розумієш, — отримав я чітку відповідь, — нам це нецікаво. Ми створюємо фальшпанель. А те, що не вписується в її рамки, для нас неістотно». Проста й точна відповідь, яка пояснювала якщо не всі, то багато що про облаштування сучасного ринку мистецтв. Бренд — усе, персона і її жести — багато, мистецтво — щось.
Отже, фальшпанель, її мешканці та звичаї, — певна перепона на шляху справжнього, якщо це справжнє постає перед глядачем у своєму власному образі. Щоб пробратися на територію фальшпанелі, воно має надіти маску. Стати медійною особистістю, персонажем, чиї яскраві розмаїті жести і розцвічують однотонне життя суспільства. Здавалося б, є простий і короткий шлях до того, щоб невідоме, але справжнє (зокрема й мистецтво) стало впізнаваним та затребуваним. Справжнє повинне стати брендом. Багато художників, політики і навіть релігійні організації чи діячі обирають для себе саме цей шлях. Барак Обама — це «Барак Обама». Херст — це «Херст», далай-лама — це «Далай-лама».
Проте, не ставлячи під сумнів справжність усіх вище перелічених людей та брендів, слід зазначити, що справжнє переживає низку складнощів, пробираючись на «територію ворога». Щоб стати впізнаваним, необхідно жертвувати достовірністю. Впізнаване, бренд — це знак, символ. Але символ вилитий у бетоні. Як дерев’яний або цегляний будинок достовірніший (ближчий до людини та її правди), ніж бетонний, — невпізнаване мистецтво, яке залишилося самим собою, достовірніше за мистецтво, перетворене на бренд.
Бренд і християнство
Бренд не дивує. Приковуючи до себе увагу спочатку, він згодом приїдається. Тому, намагаючись донести свій головний меседж суспільству, Церква зіштовхується з певною проблемою. З одного боку, необхідно, щоб меседж (християнське одкровення) дійшов до адресата (сучасної людини й людства загалом). А з іншого — не можна допустити ототожнення впізнаваного/бренда і самої суті християнства.
Найдорожче у християнстві — Сам Христос, відповідає антихристу старець Іоан — персонаж «Трьох розмов» Володимира Соловйова. Хоч би якими дорогими не були ті чи інші культурні традиції, ми не маємо права на їх абсолютизацію. Християнство не зводиться ні до православної цивілізації (якої, за твердженням Христоса Яннараса, сьогодні ніде й немає), ні до православного мистецтва (яке, слід гадати, таки є, але не тотожне тому, що в нас часто намагаються за нього видати). Суть — важко визначити словами. Але вона проявляється в особистих взаєминах людини і Бога.
Церква, християнство — не товар. Отже, їх ризиковано й невиправдано перетворювати на бренд. І навіть християнське мистецтво — не товар (хоча картина, яка потрапляє з майстерні художника-християнина в галерею, ним і стає). З іншого боку, християнство має бути впізнаваним у сучасному, перевантаженому інформацією суспільстві, а роботи художника, зокрема й християнина, — продаватися. Чи є вихід із цієї ситуації? Чи сумісний бренд із християнством?
Потрапляючи в інформаційне поле фальшпанелі, справжнє повинне залишатися собою. Людина, яка стала медіаособистістю, — людиною, а не своїм інформаційним двійником або маскою. А релігійне мистецтво чи традиція — собою, тобто способом життя, а не продуктом, товаром масового споживання. Фальшпанель страшна не тим, що вона є, а тим, що вона, по-перше, схильна видавати себе за всю повноту реальності (того, чого не існує поза рамками фальшпанелі, — не існує), а по-друге, що вона нав’язує нам свої правила гри. І все ж єдиний реальний спосіб вирішення проблеми — обіграти фальшпанель та її творців. Інакше кажучи, пробратися на її територію, буцімто пристати на її правила і... змінити зсередини.
Неправда і правда: хто добіжить до фінішу першим?
Війна снайперів, коли противника знищують на відстані, розглядаючи його в оптичний приціл, — тільки одна з можливих моделей співіснування та взаємодії сьогодення і фальшивого. Але ж у реальному житті, тим більше в мистецтві, не буває абсолютних величин — повної правди і повної фальші. Правда, як правило, надщерблена неправдою. Видиме як фальш при наближенні виявляється не тільки удаваним. Більше того, «фальшиве» інколи може містити у собі правду. Умовно «правдиве» і умовно «брехливе» взаємодіють. Доторкнувшись до правдивого (або більш правдивого), брехливе (або більш брехливе) змінюється, виправдовується, перетворюється на щось більш правдиве.
Звісно ж, існує й інша, більш небезпечна можливість: коли правда, потрапивши в ситуацію неправди, поступово й непомітно перетворюється на напівправду (яка, як відомо, страшніша від брехні). Однак правда і брехня мають різний життєвий статус. Правда існує, тобто володіє повнотою життя, а отже — і силою змінювати. А брехня — швидше, ілюзія, і все, що вона може, — це короткочасний обман. У бігу на сто метрів неправда може виявитися спритнішою. Але в марафоні, на довгій дистанції, неправда неодмінно видихається, а правда прийде переможцем.
Змінити правила. Нав’язати фальшпанелі біг на довгу дистанцію. Вищербити в неправді її брехню, наповнивши її правдою. Саме цю підступну тактику й має застосувати християнство, взаємодіючи з інформаційним світом. Кидатися у фальшпанель — річ небезпечна. Опинившись на її дні, можна виявити себе з переламаними кінцівками. Однак правда, що гордовито завмерла у позі праведниці, — видовище навіть сумніше, ніж неправда. Потрібна взаємодія. Подолавши гордовиту спокусу замкнутися в собі, справжнє, істинне може вилікувати від фальшу і тих, хто на нього хворий.
Петро Зуєв