Тема влади у Катехизмі Католицької Церкви

Природа людського суспільства

§ 1880. Суспільство — це певна сукупність осіб, органічно пов’язаних між собою принципом єдності, який перевищує кожну з них. Суспільство, як сукупність видима і духовна водночас, триває в часі: воно вбирає в себе минуле і готує майбутнє. Через суспільство кожна людина стає «спадкоємцем» і отримує «таланти», які збагачують її особистість і плоди, які вона повинна розвивати. [1] Справді, кожен повинен бути відданим спільнотам, до яких він належить, і поважати владу, яка дбає про загальне добро. Кожна спільнота визначається своєю метою і послідовно підкоряється особливим правилам, однак «людська особа є і повинна бути засадою, суб’єктом і метою всіх суспільних інституцій» [2].

§ 1886. Суспільство необхідне для здійснення покликання людини. Для досягнення цієї мети потрібно, щоб була збережена правдива ієрархія цінностей, яка «підпорядковує матеріальні і природні речі внутрішнім і духовним» [3]: «Життя в суспільстві треба розглядати насамперед як духовну дійсність. Воно є справжнім обміном знаннями у світлі правди, користуванням своїми правами і виконанням обов’язків, змаганням у пошуках морального добра, спілкуванням у благородному, користуванням прекрасним у всіх його законних виявах, постійним прагненням передати Іншому те, що є найкраще в тобі, і свій дух збагатити духовними осягненнями інших. Такими є вартості, які повинні спонукати і спрямовувати культурну діяльність, економічне життя, соціальну організацію, політичний лад, рухи і законодавство та всі інші вияви суспільного життя у його постійному розвитку» [4].

§ 1928. Суспільство забезпечує соціальну справедливість, коли воно створює умови, які дозволяють товариствам і кожній людині окремо отримати те, що їм належить відповідно до їхньої природи і їхнього покликання. Соціальна справедливість пов’язана зі спільним добром і виконанням влади.

§ 1929. Соціальну справедливість можна досягти тільки через повагу трансцендентної гідності людини. Особа є кінцевою метою суспільства, яке їй підпорядковане: «Захист і утвердження гідності людини були нам довірені Творцем. У всіх історичних умовах чоловіки і жінки є за це відповідальні і до цього зобов’язані» [5].

Основні принципи побудови суспільства

«Повага до особи» — першочергова засада суспільства

§ 1930. Повага до особи передбачає повагу до прав, які випливають з її гідності як творіння Божого. Ці права передують суспільству і не потребують його визнання. Вони закладають фундамент моральної законності всякої влади: порушуючи їх чи відмовляючись визнати їх у своєму позитивному законодавстві, суспільство підриває свою власну моральну законність [6]. Без такої поваги до особи влада може спиратися лише на силу і насильство, щоб домогтися послуху своїх підлеглих. Церква повинна нагадувати про ці права людям доброї волі і відрізняти їх від зловживань або фальшивих вимог.

§ 1931. Пошана до особи виявляється в пошані засади: «Нехай кожен, без жодного винятку, вважає свого ближнього як „другого самого себе“, передусім звертаючи увагу на збереження його життя і на засоби, необхідні для гідного ведення того життя» [7]. Жодне законодавство само собою не зуміє усунути страху, упередження, гордості та сліпого себелюбства (егоїзму), які стають на заваді становленню правдиво братерських суспільств. Такі види вчинків припиняються лише завдяки любові, яка в кожній людині вбачає ближнього, брата.

«Пошана рівності між людьми» як фундаментальний принцип суспільства

§ 1935. Рівність між людьми стосується головним чином їхньої особистої гідності і прав, які з неї випливають. «Будь-яка форма дискримінації основних прав людини, чи то суспільна, чи культурна, чи та, що стосується статі, раси, кольору шкіри, соціального стану, мови чи релігії, повинна бути усунена як така, що суперечить Божому Задумові» [8].

Принцип «людської солідарності»

§ 1939. Принцип солідарності, який також називається дружбою чи соціальною допомогою, є прямою вимогою людського і християнського братерства [9]:

«Головною широко розповсюдженою сьогодні згубною помилкою є забуття цього закону взаємної людської необхідності і любові, яка зумовлена спільним походженням і рівністю розумної природи всіх людей, до якого б народу вони не належали, та жертвою відкуплення, принесеною Ісусом Христом на вівтарі Хреста Своєму Небесному Отцеві за гріхи людей» [10].

§ 1940. Солідарність виявляється насамперед у розподілі благ і винагороді за працю. Вона передбачає також зусилля на користь справедливішого суспільного порядку, у якому краще розв’язуються напруження, а конфлікти легше полагоджуються переговорами.

§ 1941. Суспільні й економічні проблеми можуть бути розв’язані лише за допомогою всіх форм солідарності: солідарність бідних між собою, багатих і бідних, працівників між собою, працедавців і працівників на підприємстві, солідарність націй і народів. Міжнародна солідарність є вимогою морального порядку. Мир у світі частково залежить від неї.

§ 1942. Чеснота солідарності виходить за межі матеріальних благ. Поширюючи духовні скарби віри, Церква сприяла також розвиткові земних благ, для чого часто відкривала нові шляхи. Так протягом століть підтверджувалися слова Господа: «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6:33):

«Упродовж двох тисячоліть у душі Церкви живе і міцніє це почуття, яке спонукало і продовжує спонукати душі до героїзму любові: монахів, що обробляли землю, тих, що визволяли невільників, тих, що лікували хворих, апостолів віри, цивілізації, культури для всіх поколінь і народів — щоб створити суспільні умови, здатні зробити можливим для всіх життя, гідне людини і християнина» [11].

«Принцип влади» як такий у суспільстві

§ 1897. «Життю в суспільстві бракувало б порядку і плідності, якщо б не було в ньому людей, законно наділених владою, які забезпечують захист порядку і достатньою мірою дбають про спільне добро» [12].

«Владою» називають прикмету, силою якої особи або установи видають закони і розпорядження людям та очікують послуху з їхнього боку.

§ 1898. Кожній людській спільноті потрібна влада, яка б керувала нею [13]. Вона має свою основу в людській природі. Вона необхідна для єдності держави, її роль полягає в тому, щоб в міру можливого забезпечувати суспільне добро.

§ 1899. Влада, якої вимагає моральний порядок, походить від Бога: «Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема бо влади, що не була б від Бога; ті влади, що існують, установлені Богом. Тим-то хто противиться владі, противиться Божому велінню, а ті, що противляться, самі на себе суд стягають» (Рим. 13:1-2; Пор. 1 Пт. 2: 13-14).

§ 1900. Обов’язок послуху накладає на всіх завдання віддати владі шану, яка їй належить, оточити осіб, які виконують її, повагою, а також, відповідно до їхніх заслуг, вдячністю і прихильністю.

З-під пера Папи св. Климента Римського вийшла найдавніша молитва Церкви за політичну владу (Пор. уже 1 Тим. 2: 1-2):

«Дай їм, Господи, здоров’я, мир, згоду, стійкість, щоб вони виконували без перешкоди найвищу владу, яку Ти їм вручив. Ти бо, Господи, Царю Небесний усіх віків, даєш людським синам славу, честь і владу над тими, що є на землі. Скеруй, Господи, їхню думку на те, що є добре і приємне для очей Твоїх, щоб, сповняючи побожно, мирно і благодушно владу, яку Ти їм дав, вони знайшли Твою ласку» [14].

§ 1901. Якщо поняття влади походить від Божої установи, то «форма політичного устрою, як і вибір їх керівників, мають бути полишені на волю громадян» [15].

Різноманітні політичні устрої морально припустимі тільки тоді, коли вони сприяють законному добру спільноти, яка приймає ці устрої. Устрої, суть яких суперечить природному законові, громадському порядкові та основним правам осіб, не можуть здійснити спільного добра для тих націй, яким вони є накинені.

§ 1902. Свою моральну законність влада має не від самої себе. Вона не повинна поводити себе деспотично, а лише діяти для загального блага як «моральна сила, яка опирається на свободу і почуття відповідальності за прийняті обов’язки і тягарі» [16]:

«Людське законодавство набирає значення закону лише тоді, коли воно відповідає істинному розумові; звідси випливає, що воно черпає свою силу з Вічного Закону. У міру того, як воно відхилиться від розуму, його треба проголосити несправедливим, бо в ньому не присутні прикмети закону; воно стає радше формою насильства» [17].

§ 1903. Влада законна тільки тоді, коли вона дбає про загальне добро певної спільноти і коли для його досягнення вона вживає морально дозволені засоби. Якщо керівники видають несправедливі закони або вживають заходи, що суперечать моральному порядкові, ці розпорядження не зобов’язують людину в її сумлінні. «Тоді влада перестає бути владою і настає гидке насильство» [18].

§ 1904. «Доцільніше буде, щоб усяка влада врівноважувалась іншими владами та іншими повноваженнями, які тримали б її у визначених межах. Саме в цьому — засада правової держави, у якій найвища влада належить законові, а не сваволі людей» [19].

Принцип «загального добра» у функціонуванні суспільства

§ 1905. Згідно із суспільною природою людини, добро кожного обов’язково пов’язане із загальним добром. Спільне добро не можна визначити, хіба лише відносно до людської особи:

«Не живіть окремо, замкнені самі в собі, так ніби ви вже осягнули оправдання, а, з’єднавшись, разом шукайте те, що корисне для всіх» [20].

§ 1906. Під загальним добром треба розуміти «сукупність суспільних умов, які дозволяють як певним групам, так і кожному з їхніх членів повніше і легше досягти своєї досконалості» [21]. Загальне добро стосується життя всіх. Воно вимагає розсудливості від кожного, а особливо від тих, які мають владу. Воно складається з трьох істотних елементів:

§ 1907. Насамперед воно передбачає повагу до людської особи. В ім’я загального добра громадські владні структури зобов’язані поважати основні і невіддільні права людської особи. Суспільство повинно дозволити кожному зі своїх членів здійснити своє покликання. Загальне добро полягає, зокрема, в умовах, в яких здійснюються природні свободи, необхідні для розвитку покликання людини. Це є: «Право діяти за правильною нормою власного сумління, на захист приватного життя, а також належна свобода в тому, що стосується релігії» [22].

§ 1908. По-друге: загальне добро вимагає суспільного добробуту і розвитку самої спільноти. Розвиток є підсумком усіх суспільних обов’язків. Особливим способом владі належить право розв’язувати в ім’я загального добра суперечки між різними особистими інтересами. Вона ж повинна зробити доступним для кожного те, що необхідне йому, щоб вести справді людське життя: їжу, одяг, медичну допомогу, роботу, освіту і культуру, відповідну інформацію, право на створення сім’ї [23] і т. ін.

§ 1909. Загальне добро становить, урешті, мир, тобто тривалість і безпеку справедливого ладу. Воно передбачає, отже, забезпечення владою безпеки суспільства та його членів чесними засобами. Воно становить основу права для законного особистого і колективного захисту.

§ 1910. Якщо в кожній людській спільноті є загальне добро, яке дозволяє їй само усвідомити себе як таку, то в політичній спільноті загальне добро знаходить свою найповнішу реалізацію. Держава повинна захищати і розвивати загальне добро громадянського суспільства, окремих громадян та посередницьких інституцій.

§ 1911. Взаємна залежність між людьми зростає. Поступово вона поширюється на всю землю. Єдність людської родини, яка об’єднує члени, що користуються тією ж природною гідністю, становить універсальне загальне добро. Воно вимагає організації спільноти народів, здатної «піклуватися про різні потреби людей як у галузі суспільного життя (харчування, охорона здоров’я, виховання, праця...), так і для того, щоб протистояти численним особливим обставинам, які виникають то тут, то там (наприклад: матеріально підтримати в біді втікачів, допомогти переселенцям та їхнім родинам...)» [24].

§ 1912. Спільне добро завжди скероване на розвиток осіб: «Порядку людських осіб повинен підлягати порядок речей, а не навпаки» [25]. Цей порядок спирається на правду, він побудований на справедливості і живиться любов’ю.

Принцип «відповідальності та участі»

§ 1913. Участь є добровільним і шляхетним залученням особи до суспільних справ. Необхідно, щоб усі, кожен на своєму місці, яке займає, і відповідно до тієї ролі, яку він виконує, брали участь у розвитку загального добра. Цей обов’язок невіддільно пов’язаний із гідністю людської особи.

§ 1914. Участь здійснюється насамперед через прийняття обов’язків у галузях, у яких кожен бере на себе особисту відповідальність: старанням, вкладеним у виховання родини, сумлінністю у своїй праці людина бере участь у добрі інших осіб та суспільства [26].

§ 1915. Громадяни, наскільки це можливо, повинні брати активну участь у громадському житті. Способи цієї участі можуть бути розмаїті, відповідно до народу чи культури. «Похвальним є спосіб дії тих народів, де в умовах справжньої свободи якнайбільше число громадян бере участь у громадських справах» [27].

§ 1916. Участь усіх у праці для загального добра, як і всякий етичний обов’язок, вимагає безперервно оновлюваного навернення учасників суспільного життя. Шахрайство та інші маніпулювання, за допомогою яких дехто уникає обов’язків закону і суспільних приписів, повинні бути гостро осуджені, позаяк не відповідають вимогам справедливості. Слід займатися розвитком установ, які покращують умови людського життя [28].

§ 1917. Тим, хто наділений владою, належить зміцнювати цінності, які викликають довіру членів суспільства і спонукають їх стати на службу ближнім. Ця участь починається від виховання та культури. «Можна слушно вважати, що майбутнє людства перебуває в руках тих, які зуміють дати завтрашнім поколінням сенс для життя і надії» [29].

Первинний шлях осягнення перемін у суспільстві — зміна людської свідомості та життя згідно вимог сумління і Божого закону

§ 1887. Перекручення засобів і цілей [30], яке доходить аж до надання вартості остаточної мети тому, що є лише засобом для її досягнення, або до трактування осіб як звичайних засобів для досягнення якоїсь мети, породжує несправедливі структури, які «утруднюють і практично унеможливлюють християнське життя згідно зі заповідями Найвищого Законодавця» [31].

§ 1888. Для того щоб отримати суспільні зміни, які справді стали б на службі людині, треба звернутися до духовних і моральних здібностей особи і до постійної вимоги її внутрішнього навернення. Визнаний пріоритет за наверненням серця зовсім не усуває, а, навпаки, накладає обов’язок відповідно оздоровляти установи та умови життя, якщо вони призводять до гріха, щоб вони відповідали нормам справедливості і сприяли добру, замість того щоб чинити йому перешкоди [32].

§ 1889. Без допомоги благодаті люди не зуміли б «знайти часто вузьку стежку між малодушністю, що поступається злу, і насильством, яке у прагненні його побороти підсилює його» [33]. Це шлях милосердя, тобто любові до Бога і до ближнього. Любов є найбільшою суспільною заповіддю. Вона поважає Інших і їхні права. Вона вимагає бути справедливим і єдина робить нас здатними до справедливості. Вона надихає на самопожертву: «Хто буде намагатися спасти своє життя, той його погубить, а хто його погубить, той збереже його живим» (Лк. 17:33).

[1] Про. Лк. 19.1.
[2] ІІ Ватиканський Собор, Паст. конст. «Gaudium et spes», § 25.
[3] Іван-Павло ІІ, Енц. «Centesimus annus», § 36.
[4] Іван XXIII, Енц. «Pacem in terries», § 36.
[5] Іван-Павло II, Енц. «Sollicitudo rei socialis», § 47.
[6] Пор. Іван XXIII, Енц. «Pacem in terries», § 61.
[7] II Ватиканський Собор, Паст. конст. «Gaudium et spes», § 27.
[8] II Ватиканський Собор, Паст. конст. «Gaudium et spes», § 29.
[9] Пор. Іван-Павло II, Енц. «Sollicitudo rei socialis», § 38-40; Іван-Павло II, Енц. «Centesimus annus», § 10.
[10] Пій XII, Енц. «Summi pontificatus».
[11] Пій XII, Промова 1 червня 1941.
[12] Іван XXIII, Енц. «Pacem in terries», § 46.
[13] Пор. Лев ХШ, Енц. «Diuturnum illud»; Лев XIII, Енц. «Immortale Dei».
[14] Климент Римський, Послання до Коринтян 61:1-2.
[15] II Ватиканський Собор, Паст. конст. «Gaudium et spes», § 74.
[16] II Ватиканський Собор, Паст. конст. «Gaudium et spes», § 74.
[17] Св. Тома Аквінський, Сума теології, 1-2, 93, 3, ad 2.
[18] Іван XXIII, Енц. «Pacem in terries», § 51.
[19] Iван-ПавлоII, Енц. «Centesimus annus», § 44.
[20] Послання Псевдо-Варнави, 4 10.
[21] II Ватиканський Собор, Паст. конст. «Gaudium et spes», § 26; пор. там само, 74.
[22] II Ватиканський Собор, Паст. конст. «Gaudium et spes», § 26.
[23] Пор. II Ватиканський Собор, Паст. конст. «Gaudium et spes», § 26.
[24] II Ватиканський Собор, Паст. конст. «Gaudium et spes», § 84.
[25] II Ватиканський Собор, Паст. конст. «Gaudium et spes», § 26.
[26] Іван-Павло II, Енц. «Centesimus annus», § 43.
[27] II Ватиканський Собор, Паст. конст. «Gaudium et spes», § 31.
[28] Пор. II Ватиканський Собор, Паст. конст. «Gaudium et spes», § 30.
[29] II Ватиканський Собор, Паст. конст. «Gaudium et spes», § 31.
[30] Пор. Іван-Павло II, Енц. «Centesimus annus», § 41.
[31] Пій XII, Промова 1 червня 1941.
[32] Пор. II Ватиканський Собор, Догм. конст. «Lumen gentium», § 36.
[33] Іван-Павло II, Енц. «Centesimus annus», § 25.