«Покликання християн у громадському житті». Досвід Америки
До Вашої уваги подаємо уривки з промови, яку виголосив архієпископ Денвера Чарлз Чапут 1 березня 2010 року в Баптиському Університеті Х’юстона.
«Справжня християнська віра — завжди особиста,
однак ніколи не приватна справа».
Сьогодні наша тема — це покликання християн у (...) громадському житті. Це доволі широка тема. Настільки широка, що я написав книгу про це. Сьогодні я бажаю зосередитися, особливим чином, на ролі християн у цивільному і політичному житті нашої країни. Ключем до нашого обговорення стане таке слово як — «покликання». Це слово походить від латинського слова «vocare», що означає «кликати» (дієслово). Християни вірять, що Бог кличе кожного з нас в індивідуальний спосіб, й всіх разом як спільноту віруючих, щоб пізнавати, любити і служити Господу у нашому щоденному житті.
Проте є ще щось більше. Господь також просить нас зробити учнями всі народи. Це означає, що ми маємо обов’язок проповідувати Ісуса Христа. Ми всі маємо доручення (мандат) ділитися з іншими Його Євангелієм правди, милосердя, справедливості та любові. Ці слова означають місію; це слова дії. Вони не є необов’язковими, немов полишеними на наш вільний розсуд. Ці слова ведуть до реальних наслідків для способу нашого мислення, висловлювання, прийняття рішень, стилю нашого життя, — і не лише вдома (в колі близьких і рідних), але і в сфері громадянського життя.
Справжня християнська віра — завжди особиста, однак ніколи не приватна справа.
Яким повинен бути належний християнський підхід до політичного життя? Джон Кортні М’юррей, вчений-єзуїт, який висловлювався так переконливо про гідність американської демократії та свободи віросповідання, одного разу писав: «Святий Дух не сходить на земне місто людини під видом голуба. Він приходить лише як діяльний дух справедливості й любові, який перебуває на людині земного міста — на мирянині».
Ось значення цього вислову. Християнство, значною мірою, не стосується політики. Воно виявляється як життя й розділена участь у Божій любові. А участь християнина у політичному житті, коли вона має місце, ніколи не є, головним чином, завданням духовенства. Ця діяльність стосується вірних мирян, які живуть як найбільше залучені у справи цього світу. Християнська віра — це не перелік етичних норм чи доктринальних правд віри. Це не якась збірка теорій про соціальну та економічну справедливість. Усі ті речі можуть бути важливими, й мають своє місце. Однак життя християнина починається з особистих стосунків з Ісусом Христом, і це життя приносить плоди у вигляді справедливості, милосердя, і любові, які ми виявляємо по відношенню до інших — як результат цих особистих стосунків.
Ісус сказав: «Любитимеш Господа Бога Твого всім серцем твоїм, всією душею твоєю, і всім розумом твоїм. Це перша і найбільша заповідь. А друга схожа до неї. Любитимеш ближнього твого як себе самого. На цих двох заповідях стоїть закон і пророки» (Мт. 22:37–40). Ось це — тест для нашої віри; а без пристрасного захоплення Ісусом Христом (присутнього у наших серцях, який перемінює наше життя, надає йому нової форми) християнство стає лише словесною грою, і збіркою легенд. Особові стосунки ведуть завжди до певних наслідків. Одружений чоловік віддається певним вчинкам і способу поведінки, незважаючи на затрачені зусилля, керуючись любов’ю, яку плекає до своєї дружини. Наші особові стосунки з Богом — такі ж самі. Ми повинні жити і доказувати нашу любов своїми вчинками, і не лише у сфері особистого і родинного життя, але також у сфері громадянського життя. Тому, отже, християни індивідуально і загалом як спільнота віруючих, себто Церква, займаються політичною сферою, розглядаючи її як поставлений Словом Божим обов’язок. Людські закони навчають, формують, а також врегульовують; а людська політична діяльність — це сфера вияву людських прав і влади — а саме це означає, що ці дві сфери (закони і влада) причетні до морального ладу, а це християни беруть до уваги, оскільки хочуть залишатися вірними своєму покликанню: бути світлом для світу (Мт. 5:14–16).