Миряни в суспільстві

Чи іслам — складова частина Божого плану?

Інтерв’ю з отцем єзуїтом Саміром Халілом (Samir Khalil),
яке підготувала Мірко Теста (Mirko Testa).
Рим, 9 липня 2010 (Zenit. org).


Співіснування християн та мусульман добре для громадянського суспільства, оскільки постановка питань щодо сповідування своєї віри з обох боків служить стимулом та провадить до глибшого розуміння, — каже експерт з вивчення ісламу, отець єзуїт. Це переконання отця Саміра Кхаліла Саміра, ісламського вченого та католицького богослова, який народився в Єгипті та прожив на Близькому Сході понад 20 років.

Він викладає католицьке богослов’я та ісламські студії в Університеті Св. Йосипа у Бейруті, заснував дослідницький інститут (CEDRAC research institute), автор численних статей та книг, включно із книгою «111 питань про іслам».

Журналіст Зеніту розмовляв із отцем Саміром під час зустрічі 21-22 червня Міжнародної фундації Оазис (Oasis International Foundation) у Лівані, яка працює задля поглиблення взаємного пізнання між християнами та мусульманами.

Зеніт: Чому головна тема цьогорічної зустрічі фундації Оазис — освіта?

Отець Самір: Головна проблема, з якою зустрічається Церква так і Іслам — це наша неспроможність завжди належно передати свою віру наступному поколінню та майбутнім нащадкам. Ми задаємо собі запитання: Яким чином нам слід переосмислити нашу віру з огляду на молоде покоління, а також на парохіях чи у мечетях, зокрема у промовах, які виголошують релігійні лідери для своїх вірних?

Ось чого ми прагнемо: підготувати програму вивчення християнського досвіду у Лівані, та програму вивчення мусульманського досвіду сунітів, та мусульманського досвіду шиїтів у цій сфері. Ми хочемо порівняти ці досвіди, та визначити чи існують лише загальні труднощі для цього, і щоб разом шукати відповіді на ці труднощі. На мою думку, це головна тема нашої зустрічі перед обличчям діалогу культур з огляду на християнський та мусульманський досвід віри.

Які наслідки має факт зникнення християнських Церков Близького Сходу для християнського і мусульманського світу?

Це зникнення Церков Близького Сходу буде, в першу чергу, втратою для християнства, бо ще Іван Павло ІІ казав, що Церква як людський організм дихає двома легенями: Східною і Західною. Так, Східні Церкви зародились на землі Ісуса Христа, на території Близького Сходу, де жив наш Господь. А коли цей досвід — двох-тисячолітня християнська традиція — буде втрачена, то це буде втрата для цілої Церкви, для християн Сходу і Заходу.

Однак є щось більшого: коли християни полишать Близький Схід, тобто мусульмани залишаться наодинці, то зникне момент стимулу до взаємного пізнання — яким фактично є своєрідна відмінність християн. Відмінність віровизнання, оскільки мусульмани щодня запитують нас: Як це є, що ви говорите: Бог є Один і Трійця? Це суперечність. А ми кажемо: Як це є, що ви говорите: Мухамед є пророком? Які існують для Вас критерії пророчого служіння? І що це означає, що Коран походить від Бога? У якому сенсі можемо казати, що Коран походить від Мухамеда? Ми, християни, кажемо, що Біблія має божественне походження, хоч і була передана через посередництво людей, в той час як мусульмани бажають усунути посередництво Мухамеда?

Ці питання, які вони задають, і які ми задаємо — є цим стимулом, не лише для людської цивілізації, але й для громадянського суспільства. Це було б великою втратою, оскільки існує ризик через бажання заснувати суспільства і держави на основі шаріату, щось подібного, що вже існувало в сьомому столітті на Аравійському півострові, навіть коли для мусульман шаріат — загальний та дійсний для усіх століть та культур.

І це велика проблема Ісламу: Як можна сьогодні переосмислити його? Відсутність християн лише загострить існуючу проблему.

Чи можна очікувати найближчим майбутнім моменту просвітлення для Ісламу?

Для Заходу, для Церкви просвітлення — це обнова ума віри, яка робить нас спроможними бути натхненими культурою та критикою яка йде в парі з нею. Просвітлення означає скерування повноти світла на реалії світу віри. Для віруючого існує ризик — брати за точку відліку лише релігійний феномен, який по своїй природі є частковим явищем, яке закорінене у людське життя і життя цілого суспільства.

Якщо ми не будемо шукати точки зіткнення цього релігійного феномену із наукою, людськими правами, досягненнями психології, гуманітарними науками, культурою, то не будемо мати відкритого християнства, чи, під цим оглядом, відкритого Ісламу.

Ваше питання звучить: Чи Іслам спроможний на просвітлення? Теоретично: Так. Прикладом цьому є дев’яте та десяте століття. Тоді відбулося просвітлення завдяки Сирійським християнам, які походили із Сирії, Палестини та Іраку, які засвоїли геленістичну культуру, передали її, переклали її на свою мову, написали свої коментарі до неї, черпали натхнення із неї, і таким чином прислужились до появи поколінь мусульманських мислителів, що зробили, в свою чергу, те саме на основі тієї спадщини щодо Корану, догм віри, й священної традиції.

Цей феномен тривав до одинадцятого століття, і тоді почав поволі відмирати, оскільки відбулася ісламська реакція, яка перевела цей досвід віри у виключно релігійну площину, із виключенням філософії, наприклад, та історичної релігійної критики. Якщо така тенденція триватиме і надалі, то не буде взагалі місця для просвітлення. У попередню епоху мусульмани посилено вивчали різні науки, і погоджувалися із вивченням тексту Корану як зразку тексту Арабської літератури, із застосуванням критеріїв літературознавчих досліджень.

Основне завдання сьогодні — почати із прояснення історії, позбавляючись містифікації. І я сподіваюсь, що прийде цей момент критичного та релігійного перечитування заново Корану в ключі: віри та культури, віри та науки, віри та розуму. Це був основний момент лекції папи Бенедикта XVI в Університеті Регензбурга, Німеччина, 12 вересня 2006 року під назвою «Віра, розум та університет: спогади та роздуми». І це залишається бути основним завданням, хоча і шокує багатьох мусульман, а навіть і деяких християн Сходу, які доволі занурені в ісламську культуру.

(Ця лекція викликала протести з боку мусульман. Папа у своїй промові процитував висловлювання візантійського імператора Мануїла ІІ Палеолога, що насильство не узгоджується із природою Бога. Тоді Папа також накреслив три моменти переосмислення християнської спадщини, а саме: християнство зрозуміле лише у ширшому контексті геленістичної філософії, використання здобутків сучасної науки, логічний позитивізм як підхід людського розуму в сфері релігійних феноменів.)

Яким чином можна включити народження і поширення Ісламу в Божий план спасіння?

Це дуже делікатне, проте закономірне питання. Ми можемо висловити це питання так: «Оскільки те, що було дане людям аби знати про це, дає змогу поставити питання: чи Іслам має місце у Божому плані?»

У ході історії християни Сходу часто задавали собі це питання. Ось приклад відповіді християнського арабського богослова: «Бог дозволив народження Ісламу аби, таким чином, покарати християн за їх невірство». На мою думку, правда про Іслам скеровує нас в минуле, до моменту поділу між східними християнами, поділу який відбувся через націоналістичні та культурні мотиви, які приховувались за богословськими формулюваннями. Така ситуація перешкодила їм проголошувати Добру Новину людям того регіону, те що, в свою чергу, частково зробив Іслам.

Іслам прислужився тому, щоб потвердити віру в одного Бога, закликати людей до цілковитої присвяти себе Богові, перемінити своє життя аби належно шанувати Бога. Це була здорова реакція на згадану ситуацію, яка виступила як продовження біблійної традиції іудеїв та християн. А в дійсності сталося так, що Іслам відкинув усе, що створювало для нього трудність, а саме: співіснування людської і Божої природи у Христі, Одність та Триєдиність Бога який є спілкуванням і любов’ю, факт що Христос був слухняний аж до смерті на хресті, аби згідно слів апостола Павла «применшити себе самого» (Филип. 2:7)

Таким чином, це була раціоналізація релігії, не у сенсі приведення у відповідність до вимог Духа та божественної раціональності, а у сенсі спрощення тих аспектів, які людський розум не може сприйняти. Оскільки Іслам представляє себе як третю і останню Богом об’явлену релігію...для нас християн так не є. Після Христа — якого Коран визнає як Слово Боже (Verbum), то незрозуміло те, що Бог посилає ще одне Слово — себто Коран.

Якщо б Коран узгоджувався з Євангелієм, та роз’яснював його, я би тоді сказав: Чому б ні? Подібно як святі проливають світло на Євангеліє та особу Ісуса. Однак у випадку Корану: загалом ні, навпаки між ним і Євангелієм — протиріччя. Саме тому я не можу сказати, що Бог послав пророка, яким міг бути Мухамед, із новим об’явленням. Навіть ще менш правдоподібно — буде сказати, що він є «печать пророків», khatam al-nabiyyin згідно стверджень Корану, тобто що він приносить повноту, виправляє й завершує об’явлення, дароване Христом.

Отож, яке місце Ісламу у Божому плані?

На мою думку, для нас християн це стимул, який скеровує нас до основи усього: Бога як Єдиної та Остаточної Дійсності, — що є основним іудейським та християнським твердженням віри, яке було засвоєне Кораном у чудовій 112 сурі: «Так: Бог є лише Один! Бог — це незбагнений Бог!» Це твердження віри, яке сучасна доба примушує нас забути. Іслам пригадує нам, якщо Христос — це центр християнської віри, що Ісус перебуває завжди у стосунку до Отця; що нам християнам слід перебувати у єдності, при тому що Коран не дає належне розуміння, ким є Святий Дух.

Щоденно мусульмани запитують нас про нашу віру, і це дає нам змогу постійно переосмислювати її з огляду на Іслам (аби пояснити зрозумілою мовою мусульманину). Я вдячний мусульманам за їх критику, так довго як вони це роблять у формі своїх міркувань, а не суперечки. Це саме я би сказав щодо питань з боку християн.

Наше покликання, як християн Сходу — жити разом із мусульманами, незалежно від того чи їм це подобається, чи ні. Це наша місія! Це важко, однак ми повинні жити разом. Через те, я б сказав, що випадає мусульманам захистити присутність християн, а християнам — присутність мусульман. Це не справа кожного з нас окремо — захищати себе, бо це приведе до конфронтації.

Таким чином, я сподіваюсь, що Синод з питань Близького Сходу, який відбудеться 10-24 жовтня цього року, допоможе християнам Заходу і Сходу, а навіть мусульманам, переосмислити значення божественного плану, що ми повинні збагнути наново у часи порозуміння чи конфронтації: чому ми разом живемо на цій землі Близького Сходу, яка є землею Ісуса — і безумовно — землею Мойсея і Мухамеда. Ця земля повинна по-справжньому стати «Святою Землею».

Назад