«Живучи в правді: релігійна свобода і Католицька місія в межах Нового світового порядку»

Спішске Подградє, Словаччина, 28 серпня, 2010 (Zenit.org). Це текст промови Архиєпископа Денверу (штат Колорадо) Чарлза Чапута, яку він виголосив у Словаччині під заголовком «Живучи в правді: релігійна свобода і Католицька місія в межах Нового світового порядку».

Відомий вислів Тертуліана, що кров мучеників — це насіння Церкви. Історія довела вірність цього вислову. І Словаччина — ідеальне місце щоб сьогодні повернутися до цього вислову. Тут, і по всій Центральній та Східній Європі християни католики терпіли впродовж 50 років від нацистського та совєтського режимів. Тож вони знають реальну ціну християнського свідоцтва з власного гіркого досвіду, а також, на жаль, вартість боягузтва, співпраці і самообману перед обличчям зла.

Я бажаю почати з припущення, що численні католики в США та Західній Європі сьогодні просто не розуміють цієї ціни. Немов би їм взагалі не до цього. Як результат, численні християни видаються байдужими до процесів, що відбуваються в їх країнах, які соціологи називають словом «секуляризація», проте на практиці це виглядає як заперечення християнського коріння та душі нашої цивілізації.

Американські католики не мають досвіду системних переслідувань, які відомі для ваших Церков. Це правда, що анти-католицькі упередження завжди відігравали свою роль в американському житті. Цей фанатизм походить передовсім з США, де домінуючою була протестантська культура, і сьогодні підтримується «пост-християнським» керівництвом протестантських середовищ моєї країни. Але це зовсім відрізняється від зумисного переслідування. Загалом, католики процвітали у Сполучених Штатах. На це — одна проста причина. Сполучені Штати завжди мали широкий християнський, прихильний до релігії моральний фундамент, й наші суспільні інститути були засновані як безвідносні до будь-якого конкретного віросповідання, але не як анти-релігійні.

В основі американського досвіду лежить інстинктивний «біблійний реалізм». З нашої протестантської спадщини ми завжди — принаймні до сих пір — розуміли дві речі на глибинному рівні. Перша, що гріх є реальний, що влада і достаток можуть спричинити моральну деградацію чоловіків та жінок. Друга, «Боже місто» — це щось відмінне від «людського міста». І ми, американці, дуже обережні щодо будь-якого змішування цих двох міст.

Алексіс де Токвіль у своїй книзі «Демократія в Америці», писав: «Деспотизм може обійтися без віри, але свобода не зможе...» Таким чином, «Що робити з народом, який сам собі господар, якщо він — неслухняний Богові?»

Засновники Америки належали до різних груп практикуючих християн і Просвітників деїстів. Але майже всі виявляли дружнє ставлення до релігійної віри. Вони вважали, що вільний народ не може залишатися вільним без релігійної віри і чеснот, що народ плекає. Вони прагнули зберегти такий стан справ, коли Церква і держава існують роздільно й автономно. Але їхні мотиви дуже відрізнялися від революційного плану дій в тогочасній Європі. Засновники США не плутали державу з громадянським суспільством. У них не було бажання творити радикально світське суспільне життя. Вони не мали наміру заблокувати доступ релігії до державних і громадянських справ. Навпаки, вони прагнули гарантувати громадянам свободу жити відкрито і дієво згідно своєї релігійної віри, і дозволити аби релігійні переконання могли докластися до побудови справедливого суспільства.

Очевидно, ми повинні пам’ятати, що інші великі відмінності існують між американським і європейським досвідом. Європа постраждала від одних із найгірших у людській історії воєн і насильницьких режимів. Сполучені Штати не бачили війни на своїй території впродовж 150 років. Американці не мають досвіду розбомблених міст та соціального колапсу, а також незначний досвід злиднів, заідеологізованої політики чи голоду. Як результат, минуле залишило багатьох європейців із досвідом світськості й песимізму, що дуже відрізняється від оптимізму, який притаманний американському суспільству. Але ці відмінності не змінюють того факту, що наші шляхи у майбутнє в даний час вже сходяться. Сьогодні, в епоху глобального взаємозв’язку, проблеми, з якими стикаються католики в Америці, такі самі, як і у Європі. Ми стикаємося з агресивно світським й політичним баченням майбутнього, та споживацькою економічною моделлю, результатом чого — на практиці, а не лише у формі намірів — є новий вид атеїзму, підтримуваний державою.

Іншими словами: світогляд, зроджений епохою Просвітництва, що породив ідеології минулого століття, які увінчалися величезними вбивствами, продовжує і сьогодні активно жити. Мова цього світогляду м’якша, його наміри видаються добрішими, а його презентаційний вигляд — дружелюбнішим. Але його основний імпульс не змінився — тобто, мрія побудови суспільства без Бога, та світу, де чоловіки і жінки зможуть жити, цілком покладаючись на себе самих, задовольняючи свої потреби та бажання завдяки власній винахідливості.

Ця концепція припускає існування відверто «пост-християнського» світу, де панує раціональність, технології та добре сплановане функціонування суспільства. Релігія має місце в цьому світогляді лише в якості окремого додатку до способу життя поодиноких індивідів. За цих умов, люди мають право поклонятися і вірити тому, що вони хочуть, за умови що вони зберігають свої переконання для себе самих, і не претендують аби накидати власні релігійні переконання на функціонування уряду, економіки чи культури.

На перший погляд, це звучить як розумний спосіб організації життя сучасного суспільства, що включає в себе широкий спектр етнічних, релігійних і культурних традицій, різних світоглядів та підходів до життя.

Але нам відразу впадають в око дві неприємні подробиці.

По-перше, «свобода релігійного поклоніння» не одне і те ж саме, що «свобода віросповідання». Релігійна свобода включає в себе право проповідувати, вчити, збирати разом як спільнота, організовувати і брати участь в житті суспільства, вирішенні його проблем публічно, як поодинокі індивіди, так і як об’єднані разом релігійні громади. Це класичне розуміння громадянського права на «вільне сповідання своєї релігії», відображене у Першій поправці до Конституції США. Це право також відображене в статті 18 «Загальної декларації прав людини». З іншого боку, «свобода релігійного поклоніння» — це набагато вужче поняття, і доволі обмежуюча ідея.

По-друге, яким чином світська риторика толерантності, сформована секулярними ідеями Просвітництва, співвідноситься із фактичним досвідом вірних католиків у Європі та Північній Америці в останні роки?

У Сполучених Штатах — країні, 80 відсотків населення якого є християнами, великий відсоток яких реалізує своє християнство на практиці, — в даний час урядові установи все частіше намагаються диктувати те, як Церква та церковні організації повинні працювати, і примушують їх до таких практик, які, в свою чергу, ведуть до руйнації їх католицької ідентичності. Були зроблені зусилля аби протидіяти чи приписати кримінальну відповідальність за публічне проголошення деяких правд католицької віри, називаючи це «розпалюванням ворожнечі». Наші суди і законодавчі органи (в США) тепер планомірно вдаються до дій, які підривають шлюб та сімейне життя, і спрямовані на вилучення християнської символіки і знаків впливу релігії з нашого суспільного життя.

У Європі ми бачимо подібні тенденції, які характеризуються більш відкритим презирством до християнства. Церковних ієрархів ганьблять в засобах масової інформації, навіть викликають до судів через звичайне публічне проголошення католицького вчення. Кілька років тому, багато хто з вас, напевно, пам’ятає, одному з провідних католицьких політиків нашого покоління Рокко Буттільйоне було відмовлено в керівній посаді в установі Європейського союзу через свою католицьку віру.

На початку цього літа ми стали свідками такого мстивого розбою, якого не бачили вже на цьому Європейському континенті з часів методів нацистської і радянської міліції: палац архієпископа в Брюсселі зазнав рейду агентів, єпископів затримали і допитували протягом 9 годин без належної процедури судового процесу, а також було захоплено їх особисті комп’ютери, мобільні телефони й файли. Навіть могили померлих біля церкви були порушені підчас рейду. Для більшості американців такий спосіб навмисного, публічного приниження релігійних лідерів виглядав би як грубе порушення і зловживання з боку державної влади. І це трапилося не через чесноти або гріхи конкретних релігійних керівників, проте ніхто не заперечує що ми всі зобов’язані підкорятися справедливим законам. Швидше, це неподобство з боку цивільної влади, вияв жорстокості, свідчать про неповагу до релігійних переконань і самих віруючих, яких представляють церковні лідери.

Моя позиція полягає в наступному: Це не дії урядів, які вбачають у Католицькій Церкві цінного партнера в рамках своїх планів на 21-ше століття. Навпаки. Ці події показали, що виникає ситуація систематичної дискримінації щодо Церкви, яка в даний час видається неминучою.

Сьогодні секуляризатори дечого навчилися з минулого. Вони більш спритні у своєму фанатизмі, більш вишукані у своїх публічних відносинах, розумніші у своїй роботі, позбавляючи Церкву та окремих віруючих можливостей впливали на моральне життя суспільства. Протягом кількох наступних десятиліть християнство перетвориться на віру, яка все менш і менш свобідно могтиме виступати у публічній сфері. Суспільство, де віра не має можливості широкого громадського вираження, стає суспільством, яке вибудовує ідола з держави. І коли держава стає ідолом, чоловіки і жінки стають жертвою, яку необхідно принести.

Кардинал Анрі де Любак колись написав, що «це не так... що людина не може організувати світ без Бога. Що правда те, що без Бога, [людина] може в кінцевому рахунку організувати її лише проти людини. Ексклюзивний (виключаючий) гуманізм — це нелюдський гуманізм».

Захід сьогодні впевнено рухається в напрямку цього нового «нелюдського гуманізму». І якщо Церква бажає відповісти на цей виклик чесно, то слід спиратися на досвід, що ваші Церкви вже здобули в умовах тоталітарного режиму.

Тактика опору Католицизму повинна бути заснована на довірі словам Христа: «Істина зробить вас вільними». Ця довіра вже дала вам у минулому розуміння природи тоталітарних режимів. Вона допомогла вам сформулювати нові шляхи учнівства. Перечитуючи слова чеського лідера Вацлава Гавела, в процесі підготовки до цієї розмови, я був вражений глибоким християнським гуманізмом його ідеї «проживання в істині». Сьогодні католики повинні подивитися на їх учнівство і місію як можна точніше, аби відповідати цій ідеї «проживання в істині».

Життя в істині означає жити згідно слів Ісуса Христа і Слова Божого, записаного в Святому Письмі. Це означає проголошувати істину християнського Євангелія не тільки на словах, але й прикладом власного життя. Це означає жити кожен день і кожну хвилину із непохитною впевненістю, що Бог живий і що його любов є рушійною силою людської історії, й «двигуном» кожного справжнього людського життя. Це означає вірити, що варто страждати і вмирати за істини християнської віри.

Життя в істині також означає говорити правду і називати речі своїми іменами. А це означає викривати брехню, якою деякі люди намагаються змусити інших жити.

Дві найбільші брехні, присутні сьогодні у світі, такі: перша, що християнство відіграло відносно невелике значення у становленні Заходу, а друга, що західні цінності та інститути можуть стабільно існувати без їх ґрунтування в християнських моральних принципах.

Перш ніж говоритиму про ці дві брехні, необхідно зупинитися на хвилю щоб подумати про сенс історії.

Історія — це не просто вивчення фактів. Історія — це одна з форм пам’яті, а пам’ять — це наріжний камінь у фундаменті власної ідентичності. Факти — даремні, коли їх розглядають поза контекстом сенсу історії. Унікальну геніальність і сенс Західної цивілізації не можливо зрозуміти без 20 століть християнського контексту, в якому дана цивілізація розвивалася. Ті, хто не знає своєї історії, як результат не знають себе самих. Такі люди приречені повторювати помилки свого минулого, оскільки вони не можуть побачити, що теперішнє — яке виринає завжди з минулого, — вимагає від них.

Людьми, які забули, хто вони є, можна набагато легше маніпулювати. Це було знаменито й драматично відображено Оруелом в образі «діри у пам’яті» в його романі «1984». Сьогодні, історія Церкви і спадщина Західного християнства виштовхуються вниз до «діри у пам’яті». Це перша брехня, якій слід поглянути в обличчя.

Применшування християнського минулого Заходу, що іноді робиться з найкращими намірами, з бажанням сприяти мирному співіснуванню в плюралістичному суспільстві. Але найчастіше це робиться, щоб ізолювати (маргіналізувати) християн й нейтралізувати свідоцтво Церкви у публічній сфері.

Церква повинна назвати по імені цю брехню й боротися з нею. Бути європейцем чи американцем означає бути спадкоємцем глибокого християнського синтезу грецької філософії та мистецтва, римського права, й біблійної істини. Цей синтез покликав до буття християнський гуманізм, що скріплює й оберігає усю Західну цивілізацію.

З цього приводу можна пригадати німецького ученого і лютеранського пастора Дітріха Бонгоффера. Він написав наступні слова протягом останніх місяців перед його арештом гестапівцями у 1943 році: «єдність Заходу — це не ідея, але історична реальність, єдина основа якої — це Христос».

Наше суспільство на Заході — християнське за походженням, і його виживання залежить від тривалості християнських цінностей. Наші основні принципи і політичні інститути засновані, в значній мірі, на моралі Євангелії й християнському баченні людини і держави. Ми говоримо тут не тільки про християнську теологію та релігійні ідеї. Ми говоримо про засадничі принципи нашого суспільства: представницьку владу, розподіл влади, свободу віросповідання і совісті, а найголовніше, гідність людської особистості.

Ця істина про суттєву єдність Заходу веде до висновку, до якого також прийшов Бонгоффер, а саме: «Заберіть Христа, і ви заберете одиноку надійну основу для наших цінностей, інститутів і нашого способу життя».

Це означає, що ми не можемо обійтися без нашої історії, керуючись якоюсь поверхневою турботою щоб не образити наших нехристиянських сусідів. Незважаючи на балачки «нових атеїстів», не існує ризику того, що християнство коли-небудь буде нав’язане людям де-небудь на Заході. Одинокі «конфесійні держави» сьогодні в світі — це ті, якими управляють ісламісти чи атеїстичні диктатури, тобто режими які відмовилися від віри християнського Заходу щодо особистих прав і розподілу сфер влади.

Я б сказав, що захист західних ідеалів — це єдиний захист, що ми і наші сусіди маємо від сходження у нові форми репресій — що можуть походити з боку ісламських екстремістів чи світських (прихильників крайньої секуляризації) технократів.

Але байдужість до нашого християнського минулого породжує байдужість до захисту наших цінностей та інститутів в даний час. І це підводить мене до формулювання другої великої брехні, якою ми сьогодні живемо, — тобто брехні: що взагалі не існує незмінна істина.

У даний час релятивізм — це громадянська релігія та філософія Заходу. Знову ж таки аргументи, висловлені на користь плюралізму, можуть видатися переконливими. З позиції плюралізму сучасного світу, видається змістовним те, що суспільство повинно підтвердити, що жодна людина чи група людей не володіє монополією на істину; що те, що одна людина вважає добрим і бажаним, інша може не вважати; що слід поважати в рівній мірі всі культури й релігії як вагомі (як такі що відображають дійсність).

На практиці, однак, ми бачимо, що без віри у незмінні (сталі) моральні принципи і трансцендентні істини наші політичні інститути і мова стають інструментами на службі нового варварства. В ім’я толерантності ми починаємо толерувати найжорстокішу нетолерантність; повага до інших культур перетворюється на ображання власної культури; ідея «живи і дай жити іншим» починає виправдовувати сильних, які живуть за рахунок слабких.

Цей діагноз допомагає нам зрозуміти один з основних проявів несправедливості сьогодні на Заході, а саме злочин аборту.

Я розумію, що дозвіл на аборт є предметом чинного законодавства майже в усіх країнах Заходу. У деяких випадках, цей дозвіл відображає волю більшості населення і забезпечується за допомогою правових і демократичних засобів. І я знаю, що багато людей, навіть у Церкві, вважають дивним те, що ми, католики в Америці, як і раніше святість життя ненароджених дітей зараховуємо до серцевини свідоцтва Церкви у публічній сфері.

Дозвольте мені розповісти, чому я вважаю, що аборт — це найважливіше питання нашої епохи.

По-перше, тому що аборт теж стосується «проживання в істині». Право на життя — це основа всіх інших прав людини. Якщо це право не є недоторканним, то не можливо гарантувати жодне інше людське право.

Або, говорячи більш відверто: вбивство — це вбивство, незважаючи на те якою б маленькою не була жертва.

Ось ще одна правда: багато людей у Церкві ще вповні не усвідомили того, що захист життя новонароджених і дітей в лоні матері — це один із центральних елементів католицької ідентичності, почавши від апостольських часів.

Скажу це ще раз: З перших днів існування Церкви бути католиком — означає відмовитись у будь-який спосіб брати участь у злочині аборту — чи то прохання про виконання аборту, чи безпосередня причетність до виконання аборту, чи сприяння цьому злочину завдяки діям або бездіяльності у політичній чи правовій сфері функціонування держави. Більш того, бути католиком — означає відкрито заявляти свою незгоду із тими, хто кривдить святість і гідність людського життя згідно з тим, що було об’явлено Христом Ісусом.

Докази можна знайти в ранніх документах з історії Церкви. У наш час — коли святість людського життя знаходиться під загрозою, не тільки аборти, дітовбивство та евтаназія, але й ембріональні дослідження та євгеніка ліквідують слабких, інвалідів та немічних людей похилого віку — то цей аспект католицької ідентичності стає ще більш життєво важливий для нашого учнівства.

Моя точка чому згадую про аборт полягає в наступному: широке визнання практики абортів на Заході показує нам, що без віднаходження базової основи свого існування у Бозі або вищій істині, наші демократичні інститути дуже легко перетворюються на зброю проти людської гідності.

Наші найзаповітніші цінності не можливо захистити тільки з допомогою їх логіки (змістовності), чи задля того що вони є саме такі, а не інакші. Цінності не мають самостійної або «внутрішньої» очевидності щодо їх доцільності, яка би виправдовувала їх існування.

Не існує як такої (за своєю суттю) логічної або утилітарної причини, чому суспільство повинно поважати права людини. Віднайдемо навіть менше подібних (розумових) підстав для визнання права на життя для тих, чиє життя — тягар для інших, наприклад у випадках: з дитиною в утробі матері, невиліковно хворими, або фізично чи розумово неповноцінними особами.

Якщо права людини не походять від Бога як свого джерела, то вони перетворюються на предмет довільних домовленостей чоловіків і жінок (результатом так званого «суспільного договору»). Держава існує, щоб захищати права людини та забезпечувати їх дотримання. Держава ніколи не може бути джерелом цих прав. Коли держава привласнює собі такі владні (псевдо-) повноваження, тоді навіть демократія може стати тоталітарною.

Що таке легалізований аборт, як не форма безпосереднього насильства, зодягненого у шати демократії? Воля до влади сильного набуває сили закону аби вбивати слабкого.

Тобто, це той напрямок — куди йде сьогодні Захід. А ви вже були там раніше. Словаки та жителі багатьох інших країнах Центральної та Східної Європи вже це переживали.

Я вже раніше казав, що свобода віросповідання для Церкви зазнає сьогодні нападів, і то таких, яких ми вже не бачили з часів нацистської та комуністичної епохи. Я вважаю, зараз ми вже можемо краще зрозуміти: чому?

Пишучи ще в 1960-х роках, Річард Уівер, американський вчений і соціальний філософ, сказав: «Я абсолютно переконаний в тому, що релятивізм остаточно приведе до режиму владної сили».

Він мав рацію. Існує свого роду «внутрішня логіка», яка веде релятивізм до репресій (заперечення толерантності).

Це пояснює парадокс, як західні суспільства можуть одночасно проповідувати толерантність і різноманіття, й агресивно підривати й карати католицьке життя. Догма толерантності не може толерувати вчення Церкви про те, що не слід толерувати деякі ідеї і форми поведінки, оскільки вони принижують людську гідність. Догма, що всі істини відносні, не дозволяє на твердження, що деякі істини взагалі не є відносними.

Католицьке віровчення, що найбільше дратує ортодоксії Заходу це те, що стосується питань абортів, людської статевості, й шлюбу між чоловіком і жінкою. І це не випадково. Ці християнські правди віри відображають правду про людську плідність, її зміст та призначення.

Ці істини руйнуються у світі, який змушує нас повірити, що Бог не є необхідний, що людське життя не визначається вродженою природою людини й певною ціллю. Таким чином, Церкву слід покарати за те, що вона, незважаючи на всі гріхи і недоліки свого народу, залишається бути нареченою Ісуса Христа, а також джерелом краси, сенсу і надії, що відмовляється вмирати — і водночас найбільш нездоланним і небезпечним «єретиком» для сучасного нового світового порядку.

Дозвольте мені підсумувати те, що я щойно сказав.

Моя перша точка полягає в наступному: Ідеї мають наслідки, а погані ідеї — погані наслідки. Сьогодні ми живемо у світі, який знаходиться під впливом певних дуже руйнівних ідей, найгірша з яких полягає в тому, що чоловіки і жінки можуть жити так, ніби Бог не має ніякого значення, так ніби Син Божий ніколи не ходив по цій землі. У результаті цих поганих ідей свобода Церкви здійснювати свою місію у світі зазнає нападів. Ми повинні зрозуміти, чому це так, і що ми можемо зробити для цього.

Моя друга точка звучить так: Ми більше не можемо собі дозволити ставитися до дебатів про секуляризацію — яка насправді означає витавровування християнства геть із нашої культурної пам’яті — так ніби це завдання лише для офіційних представників Церкви. Поява «нової Європи» і «Америки майбутнього», що корениться у чомусь іншому, ніж реальні факти нашої історії, сформованої християнством, матиме у недалекому майбутньому руйнівні наслідки для кожного серйозного віруючого.

Ми не можемо і не повинні відмовлятися від важкої роботи ведення чесного діалогу. Зовсім навпаки. Церква завжди шукає друзів, точки порозуміння й шляхи як представити позитивні, логічно обґрунтовані власні докази у публічній сфері. Але сьогодні це просто нерозумно очікувати подяку або навіть повагу з боку наших урядовців та представників культури (керівництва). Наївна нерозсудливість не є євангельською чеснотою.

Завжди існувала спокуса для Церкви — спробувати порозумітися з Кесарем. І це дуже вірно: Святе Письмо вчить нас поважати і молитися за наше керівництво. Ми повинні мати здорову любов до країн, які ми вважаємо нашим домом. Але ми ніколи не віддаватимемо таку пошану Кесареві, яка належиться Богові. Ми повинні підкоритися, в першу чергу, Богу; а наші зобов’язання щодо політичної влади завжди йтимуть на другому місці. Коли ж будемо співпрацювати зі злом, то поступово самі ставатимемо злими. Це один з найбільш яскравих і суворих уроків двадцятого століття. І цей урок, я сподіваюся, ми вже засвоїли.

Це підводить мене сьогодні до третьої і кінцевої точки: Ми живемо в той час, коли Церква покликана бути спільнотою опору, яку складають віруючі. Ми повинні називати речі своїми іменами. Ми повинні боротися зі злом, яке бачимо. І найголовніше, ми не повинні обманювати себе, думаючи, що підтримавши голоси секуляризму і дехристиянізації, ми зможемо хоч якось пом’якшити або змінити існуючий стан речей. Тільки істина може зробити людину вільною. Ми повинні бути апостолами Ісуса Христа та Істини, яку він втілює.

Отже, що це означає для нас, поодиноких учнів? Дозвольте мені висловити кілька пропозицій як висновок на закінчення.

Моя перша пропозиція приходить від великого свідка проти поганства (варварства) Третього рейху Дітріха Бонгоффера: «Відновлення Західного світу залежить виключно від божественної віднови Церкви, яка веде Церкву до спілкування із воскреслим і живим Ісусом Христом».

Світ гостро потребує нового пробудження Церкви в наших діях, нашому свідоцтві у публічній та приватній сферах життя. Світ потребує, щоб кожен із нас пережив ще більш глибший досвід зустрічі з нашим Воскреслим Господом у спільноті наших братів та сестер. Віднова Заходу залежить, головним чином, від нашої вірності Ісусу Христу і Його Церкві.

Потрібно щоб ми дійсно вірили в те, що ми визнаємо: що віримо. Так ми повинні довести нашу віру свідоцтвом нашого життя. Ми повинні бути настільки переконаними у істинах «Символу віри», щоб ми запалилися цими істинами, щоб жили цими істинами, щоб любили цими істинами, щоб захищали ці істини аж до моменту нашого дискомфорту й страждання.

Ми посли (уповноважені представники) живого Бога у цьому світі, який перебуває вже на межі забуття Бога. Наше завдання зробити так, щоб Бог знову став реальним, щоб ми були обличчям Божої любові; щоб звернутися ще раз до чоловіків та жінок в наші дні з діалогом спасіння.

Урок двадцятого століття каже нам, що немає «дешевої благодаті» (без наших зусиль отриманої). Цей Бог, в якого ми віримо, це Отець який так полюбив світ, що послав Сина Свого Єдинородного, щоб постраждати і померти за світ, і який вимагає від нас, щоб ми жили відповідно до цього сміливого й жертовного способу життя, що показав нам Ісус Христос.

Стиль Церкви й стиль кожного християнського життя — це стиль хреста. Наше життя повинно стати літургією, самопожертвою яка втілює собою нашу любов до Бога і віднову світу.

Великі словацькі мученики минулого знали це. Вони цю істину плекали своїм життям, коли гіркий тягар ненависті і тоталітаризму впав на ваш народ. Я пригадую зараз зокрема Ваших героїчних єпископів Блаженного Василя Гопко і Павло Гойдича, й героїчну сестру-монахиню Блаженну Зденку Шелінгову (Zdenka Schelingová).

Ми повинні зберегти близько своїх сердець цей прекрасний заповіт сестри Зденки:

«Моя жертва, моя свята Літургія починається в повсякденному житті. Від вівтаря Господа я йду до вівтаря своєї роботи. Я повинна бути спроможною продовжувати жертву Вівтаря у будь-якій життєвій ситуації. ... Це Христа ми повинні голосити нашим життям, це Йому ми приносимо в жертву свою волю».

Проповідуймо Ісуса Христа, приклавши усіх сил нашого життя. І давайте підтримувати один одного — незалежно від ціни — так що коли даватимемо звіт Господу, то нас буде зараховано до числа вірних й сміливих, а не боязливих, хто ухилявся від відповіді, або тих, хто пішов на компроміс настільки, що нічого не залишилося від його переконань; або тих, хто мовчав, коли необхідно було говорити потрібне слово в потрібний час. Дякую. І нехай Бог благословить всіх вас.