Миряни в Церкві

Великий Піст — дорога самопізнання і відкриття дару Божої благодаті

Перед початком Великого Посту до нашої уваги подається притча Ісуса про Милосердного Батька, яку по-іншому можемо назвати притчею «Про двох загублених синів». Старший син, на перший погляд, жив праведним життям, і виглядав «позитивним героєм», бо не полишав Батьківського дому. Мабуть старшого сина в його оточенні вважали зразком чеснотливого життя. Він залишався в домі батька і допомагав йому в усіх справах. В той час як молодший син — це приклад марнотратства, марнування свого життя з фальшивими друзями у пошуках земних благ. Старший брат чинив лише те, що вважалось правильним, однак він лише поводився як слухняний син. В дійсності для нього були чужими думки і бажання Батька, він не розумів люблячого батьківського серця, — подібно як і його молодший брат. Однак це виявилось лише в момент повернення молодшого брата до батьківського дому, коли старший брат відмовився приєднатись до святкування, він не бажав прийняти факт, що Батько виявив любов до молодшого брата. Слова старшого сина: «Ось, стільки літ я тобі служу, ніколи не переступав твоєї заповіді, а ти мені не дав і козеняти, щоб я повеселився з моїми друзями» (Лк. 15:29) — виявляють його внутрішню мотивацію: виконувати волю Батька з обов’язку та страху ослухатись (це стосунки раба і господаря). Старший син у своєму житті не керувався любов’ю до своїх батьків, не цінував достатньо можливість щоденного спілкування з Батьком. Ісус цією притчею бажав показати «хибне» ставлення старшого сина до Батька, як ілюстрацію хибного ставлення до Бога Отця в процесі «правильного» життя, яке позбавлене справжньої любові та сердечних почуттів до Бога.

Ісус навчав, що вчинки, вчинені лише з зовнішнього чи внутрішнього примусу — бо так «належиться чинити» — не є ділами, які формують «моральний характер» християнина, і допомагають поглибити стосунок любові з Отцем Небесним. Також подібні вчинки не дають «духовного плоду», тобто: миру, радості, лагідності, милосердя, любові — які б наповнили людське серце і дали певне почуття «духовного блаженства» від життя з Богом. Такі вчинки, згідно слів Христа, були притаманні книжникам і фарисеям, які звертали увагу лише на зовнішнє, механічне дотримання вимог Божих заповідей. Книжники і фарисеї хизувалися своєю праведністю, а Ісус картав їх життя, вказуючи на брак вірної мотивації і духовного настрою у їх серцях. Праведність книжників та фарисеїв — як намагання виконати «букву» Божого закону, обумовлювалася прагненням отримати нагороду від Бога (земний добробут і суспільний статус) і людей (пошану і земну славу), а також буденним бажанням уникнути Божої кари за гріх. По-суті, головний мотив їх послуху букві Божого Закону — був звичайний людський егоїзм та інстинкт «духовного самозбереження». До того ж у час земного життя Христа був присутній ще момент «додаткової» тотожності: бути релігійним іудеєм — означало бути вірним своїй народності та вітцівській спадщині. Ісус вказував на те, що звичайного послуху вимогам Божого Закону, так званої «само-праведності» в центрі якої стоїть людина та її заслуги, не достатньо щоб увійти у Боже Царство й осягнути Божий взірець «досконалості».

Євангельська розповідь наступної неділі після неділі Блудного сина присвячена розповіді про молитву й ставлення до Бога митаря і фарисея. У цій розповіді Ісус знову говорить про ту саму проблему: потребу вірної мотивації для релігійного життя, належного внутрішнього настрою душі та про сутність праведності, яку Бог Отець прагне побачити у житті своїх дітей. Слова фарисея на молитві: «Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди — грабіжники, несправедливі, перелюбники, або як оцей митник; пощу двічі на тиждень, даю десятини з усього, що надбаю», — відкривають нам «само-праведність» фарисея, який хизується своїм зовнішнім виконанням приписів Закону Мойсеєвого, заслугами добрих діл, проте не здатний збагнути «духовне значення» Божого Закону — мати любов до Бога і ближнього. Неділя Блудного сина і Неділя митаря і фарисея готують нас до вірного проходження духовної мандрівки Великого посту, дають ключ для відкриття дверей покаяння, навернення до Бога та крокування шляхом освячення тіла і душі.

А ключ цей — роздуми в часі Великого посту над змістом і значенням у нашому житті Божої спасительної благодаті, переосмислення власного досвіду як діє Божа благодать у нашому житті.

А розуміння значення Божої благодаті у нашому житті не можливе без чесного осмислення наших гріхів та гріховних звичок, власної недостойності аби приступити до Божого престолу і прийняти численні духовні дари. Із усвідомлення власної недостойності зроджується вірний настрій душі, а саме: сердечне смирення по відношенню до Бога і свого ближнього. І лише тоді народжується в нас вірний настрій душі та лине з уст ревна молитва, яку вислуховує Бог Отець, бо тоді просимо, в першу чергу, не матеріальних благ, але духовних дарів: покаяння, прощення гріха, сили навернутись і жити згідно Божих заповідей. Пригадуються слова Христа: «Не праведників, а грішників прийшов я спасти».

Наше покаяння буде виявлятися не лише у добрих ділах та униканні гріха, але, в першу чергу, у цілковитій зміні нашого мислення, світогляду, внутрішнього настрою духовного серця; покаяння стане переходом (Пасхою) від смерті до життя, від темряви до світла, від плотського життя до життя в Дусі Святому, від земного стилю міркування до небесного пізнання себе самих в світлі Божих істин християнської віри.

Один святий дав таке визначення Божій благодаті: «Це блага сила Божа, яка подається як дар віруючій людині в момент Хрещення, яка очищає, освячує, просвічує, допомагає чинити добро й віддалятись від зла, потішає й підбадьорює у випробуваннях, скорботі та хворобі, яка приносить клопотання за нас перед Богом щоб отримати вічні блага, які Отець Небесний приготував вибраним своїм на небесах».


Ігор Леньо

Назад